Какие замечательные люди,
Когда уснут и в дырочку сопят,
Прильнувши к ночи, как ребенок к груди,
И звезды нам о чем-то говорят.
Бесседуют подробно и подолгу, -
Мы видим удивительные сны, -
Нельзя сказать, что всё это без толку,
Но в толке том не преуспели мы.
А по ночам идёт своя работа
И даром хлеб свой там никто не ест,
Всю ночь там вразумляют идиота,
Но днем он всё равно, такой, как есть,
И наступает всё на те же грабли
И тратит силы, в общем на грехи
И безрасудно лишь махает саблей
И рвет себе тельняшку на груди.
А вечером опять прильнув к подушке,
Мы получаем новый свой урок,
Нам открывают внутренние ушки
И третий глаз, смотрящий на Восток.
И учат, как детей, нас на картинках,
И объясняют нам добро и зло,
А днём мы наступаем по старинке
На те же грабли, с новыми ещё.
И жизнь опять летит у нас по кругу:
Как день и ночь сменяясь в колесе,
О, кто придумал нам такую муку -
Летать на небе, падать на земле?!
Когда же идиотство прекратится,
И наконец-то мы умнеть начнём,
То ночь сияньем света просветится
И станет бесконечным ясным днём.
И жить начнём мы, наконец, как боги,
И в радости не будем уставать,
Не будут спотыкаться наши ноги,
Когда мы все научимся летать,
Ну а пока не стали мы умнее,
Ложимся спать и в дырочку сопим,
Пусть будет утро наше мудренее,
А ночь пускай рассется, как дым!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
